לזכר אונדזערע זיידעס זצ"ל

9-те ТИШРЕЯ
-

Реб Борех дістав із вбудованої до коридорної стіни шафи старі штиблети зі шкірозаміннику і поставив їх на тумбочку. Порившись серед усілякого брухту, він витяг на світ товсту білу мотузку і примірив її на талії. Мотузка ледь сходилася на животі. Зідхнувши, реб Борех витяг моток такої ж мотузки и, знов приміривши на собі, відрізав кухонним ножем довший шматок. На мить овальне дзеркало над тумбочкою відбило збороджене глибокими зморшками обличчя, високий лоб, старий капелюх на сивому волоссі, а під ним – темні впалі очі. Сумно посміхнувшись самому собі краєм губ, реб Борех відвернувся, зачинив шафу та пошкандибав до ванної. Знявши з гачка довгого банного рушника, він обережно звернув його та поклав на дно старого чорного кошику. Зверху на рушник було покладене чиcте біле простирадло, а слідом – зложена вчетверо газета, щоб, вбережи Господь, не забруднити. В двері подзвонили. Опустивши кошик на підлогу, реб Борех вийшов із ванної до тісного коридору, завішаного зимовим вбранням, і відчинив вхідні двері. «Мир Вам та Вашому дому, шановний Борех Ошерович», - кивнув йому Клігман, що стояв на порозі. «Вам мир, шановний Ізраїль Аронович», - відповів реб Борех, пропускаючи гостя, що тримав в руках майже такого ж, як у нього, старого кошику. Посміхнувшись, Клігман пройшов у коридор і також подивився у дзеркало. Дивлячись на себе, він поправив капелюха, обсмикав картатий піджак зі значком ветерана війни на лацкані та зідхнув: «Поки дочекався «двійки»... Автобус повнісінький обозниками. Але, дякувати Богові, ще не забули старого комірника – місце уступають». «Так, - відізвався реб Борех, застьобуючи сорочку, – добрий і милостивий Бог Ізраїлю, довготерплячий та великий милістю до всіх нас». «Дійсно, - погодився Клігман, - чим довше живу, тим сильніше упевнююся, что Бог наш таки добрий до кожного і милостивий до всіх своїх створінь». Він пройшов до невеличкої зали та подивився навкруг. Біля стіни стояв старенький сервант зі скляними поличками, навпроти – продавлений диван з дерев'яними ручками, застелений звисаючим зі стіни червоним килимом. На стіні – саморобний календар, на якому російськими літерами виведені назви місяців. Лінолеум на підлозі роз'їхався всередині, оголивши сіру бетонну підлогу. «Ви знаєте, хай там що, нам треба бути вдячними Йому і благословляти Його», - перехопивши його погляд, промовив реб Борех. Натягуючи старий піджак, він машинально виглянув у вікно. З третього поверху відкривався знайомий краєвид: прямокутний стандартний двір, оточений сірими п'ятиповерховками з жовтими та синіми балконами. У просвіт між двома домами було видно безлюдну асфальтову дорогу, по котрій зараз не проїжджало жодного автомобілю, за нею – позолочену прокидаючимся сонцем річку, а ще далі – радіовишку, що зникала в ранковому мареві. Клігман роздивлявся, які книги зібрані в серванті. Майже такий самий набір був і в нього вдома. Збірник творів Пушкіна, Натан Рибак, Шолом-Алейхем, «Разгром» Фадєєва, кілька червоних томів Фейхтвангера. Відкривши навмання Фейхтвангера, він наткнувся на роман «І настане день». Клігман пригадав, що роман, здається, закінчується тим, що Іосиф вирушає вже у старому віці до Землі Ізраїлю і гине від меча пересічного римлянина. Іосиф передбачав такий кінець і майже бажав його. Перегорнувши кілька сторінок, Клігман натрапив на знайомі слова: «Про славу царства Твого говорять і про велич Твою розповідають». «Вже майже дев'ять», - сказав реб Борех, глянувши на настінного квадратного годинника у дерев'яній рамі. В двері знову подзвонили і тої ж миті в коридорі опинився маленький, вертлявий Балак з пакетом в руці. А через декілька хвилин всі троє вже вийшли на двір та направилися в сторону річки, «щоб сповістити людям про могутність та про славну пишноту царства Всевишнього», як іронічно проголосив Балак.
Осінь залила Біробіджан золотом. Вулиці були абсолютно пустими – місто розпочинало черговий робочий день, один зі звичайних буденних днів 1963 року, осіннього місяця вересня, осіннього місяця тишрея. У повітрі стояв особливий, осінній запах прілості та диму від підпалених двірниками розмаїтих листяних куп. Троє літніх чоловіків не поспішаючи йшли до залитої золотим світлом річки, і кроки їхні заглушалися золотим листям, що безперервно сипалося з дерев. У повній самотності вони перейшли двір, вугільний пустир, в районі взуттєвої фабрики перетнули дорогу і вийшли до невеличкої річки Безім'янки. Запнувшись об камінь, що лежав посеред дороги, Балак ледь не впав у білий гравійний пил, та товариші підтримали його з двох боків. Відновивши рівновагу, Балак, зітхаючи, пожартував: «Добре, що Бог наш підтримує всіх тих, хто падає, та розпрямляє усіх зігнутих, бо інакше довелося б вам нести мене». Знявши чоботи і закатавши брюки по коліна, вони побрели убрід, на той бік. З обох боків річки там і тут валялися перевернуті дном догори човни, повалені дерева, сміття та цегла. На одному з човнів сиділа група засмаглих хлопчаків у шкільній формі, що, вочевидь, прогулювали заняття. Один із них – білобрисий, з відстовбурченими вухами – обернувся, мигцем подивився на повільно крокуючих старих та, зустрівшись поглядом із реб Борехом, швидко відвернувся. Реб Борех якийсь час ще дивився на хлопчачу стрижену потилицю, думаючи про себе, що от дійсно говорять, що очі усіх спрямовані до Всевишнього і, може, не випадково судилося йому подивитися в ці світло-блакитні очі, зовсім не випадково. Уважно дивлячись собі під ноги, Балак та Клігман йшли із зосередженими обличчями, закинувши торби за спину і також про щось роздумуючи.
Так вони увійшли до лісочку, що густо поріс дубовим чагарником. Через чверть години вузька звивиста стежка вивела їх до берега Біри та, розширившись, перетворилася на невеличку полянку біля нахиленої до ріки величезної старої верби, гілки якої діставали з доволі високого берега до самої води. Верба, немов простягнена рука, вказувала на схід, у напрямку сопки з радіовишкою, що висилася на другому березі. Повісивши торбини на сучки, які стирчали зі стовбура верби, усі прийнялися мовчки роздягатися, акуратно розкладуючи одяг на траві. Потім, так само мовчки, один за одним спустилися до води, іноді хапаючись руками за тверду кору і обережно переступаючи босими ступнями з каменя на камінь. Вони увійшли до пояса в осінню річку і повільно присіли в тіні дерева, так, що із води видно було лише покриті капелюхами голови. Повз деякий час тінь від гілок пішла геть і боляче стало дивитись на переливчасту блискучу воду. Старі піднялися на весь зріст і по черзі видралися на берег. Витершись, вони дістали з торбин білі простирадла і статечно загорнулися у них, немов у тоги. Так вони стояли кілька хвилин, дивлячись на сопку, доки Клігман дзвінко не вдарив себе по обличчю, вбивши настирливу комаху. Реб Борех посміхнувся і сказав: «Всевишній дає їжу кожному створінню вчасно, прийшов час і нам попоїсти». Розкривши торби, вони витягли звідти декілька товстих «насінних» огірків та помідорів «биче серце», нарізаний хліб, сільничку, загорнуту в «Біробіджанер штерн» копчену рибу, пару варених картоплин, яйця та виготовлене реб Борехом з журавлини червоне вино. Подивившись на всі ці нехитрі страви, розкладені на газеті, Клігман промовив: «Так, дійсно написано: розкриваєш Ти долоню Свою і щедро насичуєш усе живе!». Після цього вони, притримуючи на грудях простирадла, знов спустилися до ріки і виконали обмивання рук. Вони видралися назад, спираючись тильною стороною долонь на вологу землю - і побачили незваних гостей за своїм імпровізованим столом. То були двоє жилавих, коротко стрижених юнаків в майках, судячи з усього, з «хіміків», що їх влаштовували тут на чорні роботи після відсиджування. Один із них, з загорненими до самих плечей рукавами, так що видно було вигадливе татуювання у вигляді променистого сонця на м'язі лівої руки, вертів пляшку з журавлинним вином і озирався у пошуках чого-небудь, чим би її можна було відкоркувати. Побачивши три фігури в білому, що вийшли немов прямо з ріки, він завмер на мить, а потім хрипко розсміявся: «Ну що, дідугани, запрошуєте?» і наказав реб Бореху, що стояв ближче за всіх: «Давай, відчиняй!». Реб Борех стояв мовчки, мовчали і його супутники. Другий юнак з недоброю усмішкою переводив погляд від закутаних в простирадла старих до свого друзяки. Той повільно підвівся, все ще тримаючи пляшку в руках, і підійшов впритул до реб Бореха. «Або ти зараз же це відчиняєш, або я відбиваю горлечко», - і професійно цикнув слиною крізь щілину у верхніх зубах. Реб Борех не відповів, продовжуючи дивитися ніби крізь нього. Очі в юнака зло звузилися і, переклавши пляшку денцем до долоні, він різко вдарив нею по сучку. Горлечко відлетіло і розлите вино пофарбувало червоним край простирадла реб Бореха. Другий юнак підвівся, сунув руку в задню кишеню і витяг звідти «чекушку» горілки. «Ти чого, в нас же є», - сказав він приятелеві. Той презирливо дивився на старих. «А це для них, нехай п'ють з нами… козли», - процідив він і сунув реб Бореху зазубрене скло прямо під ніс: «Ну – пий, давай!». І, не дочекавшись відповіді, нервово хлюпнув йому вином на лице. Реб Борех заплющив очі і так стояв, поки червона рідина стікала йому на простирадло. Здавалося, пройшла вічність, пройшла в нерухомості і тиші, що її не порушила жодна комаха. Юнак із пляшкою, який майже впритул підійшов до реб Бореха, якийсь час теж не рухався, а потім, не розмахуючись, вдарив реб Бореха відломленим краєм пляшки прямо в живіт. Відступивши на крок назад, він зачаровано спостерігав, як на червоному від вина простирадлі проступає ще більш червона пляма. Реб Борех повільно присів, опустив кінець-кінцем донизу очі, що дивилися крізь юнака, і завалився набік. Хлопчина відійшов ще на крок назад і потрапив каблуком в розкладену на газеті рибу, висмикнув ногу, відстрибнув і, махнувши рукою своєму наперсникові, не оглядаючись, швидко попрямував до лісу. Той кинувся за ним і обидва зникли в густих кущах.Балак та Клігман, мов янголи в білих саванах і капелюхах, стояли над реб Борехом, що лежав з білим обличчям в червоному простирадлі. «І от кажуть, що справедливий Господь в усьому, що вершить, і милостивий в усіх своїх діяннях», - гірко пронеслося в голові у Балака. Піднявши залиті сльозами очі, він охриплим голосом промовив: «А ми ще збирались сьогодні з'їздити на могили…». І замовк, хитаючи головою. Клігман підійшов до своєї торбини, витяг годинника і подивився. Була тільки десята ранку. «Невже лише менш ніж годину тому ми вийшли з дому? Так, близький Господь до всіх, хто взиває до нього, до кожного, хто щиро Йому молиться, іноді дуже близький… А може, так Він виконує бажання тих, хто боїться його? Може, чує Він волання їхнє і рятує їх? Але як же тоді сказано: оберігає Господь всіх, хто кохає його, а всіх лиходіїв знищує?», - подумав він у розпачі. Згорблений Балак придушено промовив напівзапитуючим тоном: «Благословенний судія праведний», а Клігман автоматично відізвався: «Омейн». Вони ще довго стояли у річки, біля розкидистої верби, і плакали. До кінця дня їсти їм так і не довелося. Була довга розмова з дільничним, потім слідчі, якісь люди в цивільному. Головне, що всіх цікавило, навіщо вони полізли купатися в річку наприкінці вересня, коли вода не така вже й тепла, і чому вбитий був загорнутий у простирадло.
Наступний день вони провели у пості та молитвах в осиротілій квартирі реб Бореха бен Ушера Майзіля, благословенна пам'ять праведника. Напередодні, ще до загибелі кантора, вони, як завжди, домовились з сьома старими євреями з приводу міньяну, але ті, як видно, перелякані тим, що сталося, так і не прийшли. Та навіть якби прийшли, цього б не вистачило і кадіш все одно не читали б. А наприкінці Судного дня, після неіли, Клігман зняв зі спадаючого на продавлений диван червоного килима невеличкий бичачий ріг і, відчинивши кватирку, напружившись до сліз, з усієї сили видув з нього нетутешній, пронизливий хвилеподібний звук. Здивовані люди внизу, на тротуарах, почали задирати голови вгору, до осіннього неба, намагаючись зрозуміти, що відбувається. В переповнених автобусах багато хто з пасажирів, забувши про вічну штовханину, багатозначно переглянувся. Звук вийшов несподівано голосним і потужним – здавалось, невидимі стіни падають під його напором. Він різко продзвенів на усе завмерле місто, урочисто проплив над Безім'янкою, ТЕЦ, площею, м'ясокомбінатом і зник десь в районі старого кладовища, загубившись там серед дерев, що розмірно розгойдувалися в вечірній молитві, благословляючи, звеличуючи, прославляючи та втішаючи.

בירע-בידזשאן: בראשית

צום 70יאָריקן יוביליי פון דער ייִדישער אויטאָנאָמער געגנט

גֵּר הָיִיתִי בְּאֶרֶץ נָכְרִיָּה

שמות ב, כ"ב

פיר דורות זענען געבוירן געוואָרן זינט דעמאָלט, און קיינער געדענקט ניט מער, וויאזוי מיר זענען געקומען צו דעם לאנד. און עס איז געווען בלויז זיבן יאָר נאָך דעם, ווען די קינדער פון כמעל האָבן ווידעראמאָל אומרחמנותדיק געשאָכטן און געברענט אונדזערע זקנים, נשים און טף און פארצויגן א פּעטליע איבער אונדזערע האלדזן. און מיר האָבן ניט געוווּסט, וווּהין צו אנטלויפן, וואָרעם איבעראל זענען מיר געווען פרעמדע. און מיר האָבן זיך אָנגעטשעפּט אָן דער וווילטעטיקייט פון די עכּו"ם-הערשער, וואָס האָבן גערוט נאָך פארפאָלגונגען און רדיפות, און אזוי איז געווען: מען האָט געשיקט מרגלים קיין ווייַטן מזרח אויסצופאָרשן דאָס לאנד, און צווישן זיי מבינים אין וואסערן און ווינטן, אין פרוכט און חיות - צוועלף אין דער צאָל. און דאָס לאנד איז געווען אָן א נאָמען, ווייַל מיט קיין זאך האָט עס זיך ניט אויסגעצייכנט און קיינער האָט ניט געטראכט צוצואייגענען אים א באזונדערן נאָמען. זיבן וואָכן זענען זיי ארומגעגאנגען ארום דעם לאנד, אויספאָרשנדיק, צי עס איז פעט אדער מאָגער, און וועלכע ביימער זענען דערינען, און וואָס דאָס פאָלק איז, וואָס וווינט דערויף. און זיי זענען ארויפגעגאנגען דעם וועג פון צפון-מערב צו דרום-מזרח, און זיי האָבן אויסגעפאָרשט דאָס לאנד פון איין עק ביז דעם צווייטן. און זיי האָבן געזען א ווילדן, אָבער א רייַכן קאנט, וואָס איז געלעגן פאר זייערע אויגן צווישן בערג, ווי אויף א דלאָניע. און זיי זענען דערגאנגען ביז דעם מעכטיקן טייַך, וואָס פירט זייַנע וואסערן פונעם לאנד צין, און קליינצאָליקע ישובים פון אורמענטשן האָבן זיי געזען אויפן וועג. און עס איז געווען זומער, און די טעג זענען די ביכּורים-טעג פון פלוימען, און עפּלען, און מאלינעס, און ווייַמפּערלעך, און ווייַנטרויבן, און דער ריח פון האָניק-גראָזן שטייט אין דער לופט. און זיי האָבן זיך צוריקגעקערט פון אויספאָרשן דאָס לאנד אינעם ענד פון זיבן וואָכן, און זיי האָבן דערציילט דער הייליקער געמייַנדע און אירע מנהיגים, און אזוי געזאָגט: "מיר זענען געקומען צו דעם לאנד, וואָס איר האָט אונדז אהינגעשיקט, און עס איז אזוי: דער וועטער דאָרטן איז הארט, א סך גנוס, די וועגן זענען צעשטערט און די וואלדשטעגן זענען פארלאָזט. אָבער מיר האָבן אויך געזען פילע טייַכן, געדיכטע וועלדער, הויכע בערג און ברייטע טאָלן, און די אלטבאזעסענע מענטשן דאָרטן זענען קליין אין צאָל". און זיי האָבן געוויזן די פרוכט פון דעם לאנד, וואָס זיי האָבן צוריקגעבראכט מיט זיך, און האָניק, און היילגעווירצן, און דעם ווונדערלעכן פיש, וואָס יעדעס יאָר, שוין טויזנטער יאָרן נאָכאנאנד האלט אין איין צוריקקומען פון ימען אָפּצולייגן רויג אין דאָרטיקע טייַכן. און די הייליקע געמייַנדע און אירע מנהיגים, אויסהערנדיק די רייד פון די מרגלים, האָבן ניט געוווּסט, צי זיי זאָלן זיך קימערן, צי זיי זאָלן זיך פרייען. און זיי האָבן געוואָרפן אויף דער לינקער וואָגשאָל דעם וועטער, דעם גנוס, די וועגן און די וואלדשטעגן, און אויף דער רעכטער וואָגשאָל די טייַכן, די וועלדער, די בערג און די טאָלן. און די וואָג האָט גענומען זיך וואקלען און האָט זיך אָפּגעשטעלט גלייַך אינדערמיט. און זיי האָבן צוגעגעבן צו דער רעכטער וואָגשאָל די וווילטעטיקייט פון די עכּו"ם-הערשער - און עס האָט זיך אראָפּגעלאָזט די רעכטע וואָגשאָל. און עס האָבן זיך אהינגעצויגן פון אלע עקן וועלט די פרעמדע - בעלי-מלאכות און סוחרים, בעלי-עגלות און שוחטים, לערער און מוליער. און זיי זענען געקומען צום לאנד, און האָבן זיך צעפליסט צו זייערע משפּחות און אויך איינציקווייַז איבער ערדטיילן. און די ערדטיילן זענען געווען ווייַט צעשפּרייט איינער פון דעם אנדערן, און זיי האָבן ארומגעצייכנט די גרענעצן פון דעם ביז איצט נאָמענלאָזן לאנד, און אינעווייניק האָבן געשטראָמט, ווי בלוט אין אָדערן, מענטשן, בהמות און כּלים. און עס זענען צונויפגעקומען די פרעמדע, געאייניקט פון זייערע אוראלטע חלומות, און זיי האָבן געגעבן דעם לאנד א באזונדערן נאָמען, און דער נאָמען איז געווען: בירע-בידזשאן, לויט די טייַכן בירע און בידזשאן, וואָס פליסן אין זיין הארצן. און דער נאָמען האָט גענומען צו קלינגען אין די מקומות, ווי ער וואָלט שוין טויזנטער יאָרן געקלונגען דאָרטן אין צווייַגן-רוישן און וואסערן-מורמלען. און דער קנאלנדיקער "ריש" פון די פרעמדע האָט אים געמאכט געווירצט און ניט-דאָיק און האָט באאומרואיקט די אלטבאזעסענע אייַנוווינער, וואָס האָבן געפילט די כוואליעס פונעם אומפארשטענדלעכן, ניט-היגן ווילן. וואָרעם די האָבן נאָך אלץ געלעבט אינעם ווייַטן מזרח, און יענע - אין בירע-בידזשאן. און זיי זענען ניט געווען צוגעוווינט צו פעלד-ארבעטן און צו הארטע באדינגונגען, און א סך פון זיי האָבן ניט אויסגעהאלטן, און זיי האָבן אזוי געזאָגט: "דאָס לאנד פרעסט אויף זייַנע אייַנוווינער! פארוואָס האָט מען אונדז ארייַנגעבראכט צו דעם דאָזיקן שלעכטן אָרט?" אזעלכע זענען צוריקגעפאָרן צו די אלטע היימען אָדער האָבן זיך געלאָזט ווייַטער. און אנדערע, פון אויסגאנגלאָזיקייט אָדער פון גוטן ווילן, האָבן אזוי געזאָגט: "מיר וועלן ארויפגיין און מיר וועלן עס ירשענען, וואָרעם מיר וועלען עס געוויס בייַקומען!" אזעלכע זענען פארבליבן, און זיי האָבן געטריבן פּליטן איבער טייַכן, און באארבעט בלאָטיקע רייַז-פּלאנטאציעס, און געקאָרטשעט הונדערטיאָריקע דעמבן, און געזייט ווייַץ, און געברענט ציגל. און זיי האָבן געהאָפט, און זיי זענען געווען כחולמים, און זיי האָבן געבויט הייַזער – פאר זיך, פאר זייערע קינדער און פאר זייערע קינדס קינדער. און אזוי איז געווען, ביז עס זענען ווידער הארט געוואָרן די הערצער פון די עכּו"ם-הערשער, און עס האָט זיך אויפגעהויבן די רעכטע וואָגשאָל און עס האָט זיך אראָפּגעלאָזט די לינקע.

תמוז, תשס"ד